Психолог

                      Коли йти до психолога

     Психолог повинен допомогти вам у разі:

• будь-яких проблем у вихованні дитини;
• при будь-яких конфліктах між вами і вашою дитиною;
• гіперактивності;
• ослабленності нервової системи (наприклад, при відновленні після тривалої хвороби);
• страху і відразі;
• сором’язливості;
• демонстративному непослуху (навмисне робить саме тому, що не можна, наприклад, лається);
• агресивності, жорстокості;
• тиках, нав’язливих рухах;
• енурезі (нетриманні сечі);
• коли ви не впевнені, що ваша дитина достатньо інтелектуально розвинена (у неї погано розвинені мова, пам’ять, увага, їй важко дається рішення задач і т. п.).;
• після пережитих дитиною серйозних фізичних захворювань: травм, інфекцій;
• після пережитих дитиною психологічних травм: надзвичайна подія, сильний переляк, насильство і т. п.;
• брехливості, крадіжці і ін.;
• коли ви не знаєте, як виховувати, не лаючи, не зриваючись, не караючи частіше, ніж це слід робити.

Коли йти до невролога

     Невролог (невропатолог, психоневролог) – це лікар, до завдань якого входить встановлення збереження нервової системи. Якщо ваша дитина пережила важку травму або інфекцію, яка може вплинути на розвиток її нервової системи, вона буде довго спостерігатися у невролога.

     При серйозних відхилень у нервово-психічному здоров’ї (СДУГ, нав’язливі руху, сильні страхи), слід звернутися не тільки до психолога, а й до невролога, який має визначити, чи потрібно додатковий медичний (як правило, загальнозміцнюючий) вплив або з нервовою системою дитини все в порядку.

Кожна дитина розвивається по-своєму

     Треба завжди пам'ятати, що одна дитина може сильно відрізнятися від іншої в своєму розвитку, тут завжди можливі істотні варіації. Худенький, рухливий, сильний, активний хлопчик сяде і встане на ніжки раніше, ніж пухкенька, спокійна, менш жвава дівчинка. Однак це не означає, що дівчинка в порівнянні з цим хлопчиком запізнюється в розвитку. У подібному випадку слова «затримка» або «відставання» позбавлені всякого сенсу. 

     Кожна дитина розвивається по-своєму, відповідно з дозріванням її власної нервової системи, а також залежно від того, як за нею доглядають. Цілком очевидно, що в моторному плані ніякої рівності не існує, інакше будь-яка людина могла б стати тенісним чемпіоном або переможцем лижних гонок. 

     Крім того, треба враховувати, що вже в перші тижні життя виявляються очевидні відмінності в поведінці хлопчиків і дівчаток. Зрозуміло, з самого народження ваша манера бути поруч з дитиною, говорити з нею, пестити її, поведінка батька, який з самого початку буде проявляти до дівчинки більше ніжності, можуть вплинути і, поза всяким сумнівом, вплинуть на розвиток дитини. Саме тому можна, поряд з біологічною чоловічою або жіночою статтю, говорити про існування соціального статі, що складається під впливом методу виховання майбутнього чоловіка або майбутньої жінки. 

     Часто говорять, що дівчатка розвиваються швидше за хлопчиків. Це невірно, коли мова йде про дитинство і в ранньому дитинстві. Безсумнівно, статеве дозрівання відбувається у дівчаток раніше, ніж у хлопчиків. В них раніше настає психологічна зрілість, і шістнадцятирічна дівчинка дійсно нерідко вже майже сформована жінка, тоді як шістнадцятирічний хлопчик - все ще велика дитина. 

     Але, залишаючи в стороні всі індивідуальні варіації, у немовлят чоловічої статі моторний розвиток відбувається швидше, ніж у маленьких дівчаток, і, якщо брати в середньому, вони в одному й тому ж віці здатні проробляти більше різних дій. 

     Також не можна повністю ігнорувати ту обставину - і затятим поборникам рівності статi не завадило б над цим гарненько задуматися, - що особливості, притаманні певнiй статі, укладені в кожній клітині організму. Кожна клітина жіночого організму відрізняється від відповідної їй клітини організму чоловічого.

Що виходить за межі норми?

     Норма - поняття дуже важливе. Всім лікарям постійно доводиться проводити грань між тим, що можна вважати нормальним, і тим, що явно виходить за межі норми. І стосується це як проблем власне медичних, органічних, так і чисто психологічних. 

     Говорячи про проблеми фізичного розвитку дитини межа між «нормальним» та «ненормальним» вельми і вельми розпливчаста. Візьмемо найпростіший приклад. Як часто матері божеволіють через те, що перший зуб у дитини ще не прорізався до 6 місяців, або через те, що перший молочний зуб ще не випав до 6 років. Насправді все це не має ніякого значення. Норма - це золота середина. 

     Поняття норми ще більш розпливчате у всьому, що стосується дитячої психології. І часом все залежить тільки від того, як батьки сприймають поведінку своєї дитини. 

     Абсолютно нормально (і нічим тут обурюватися!), коли малюк півтора років від роду,  якому забороняють щось робити, повертається до спроби зробити саме це знову і знову,  упирається, немов провокуючи батьків на протест, немов кидаючи їм виклик, і так повторюється два, три, чотири рази, - це він перевіряє вашу здатність дозволити йому бажане чи заборонити насправді. 

     Абсолютно нормально (і нічим тут обурюватися!), коли хлопчик чи дівчинка в 6 років бреше, щоб приховати якісь свої дії, про які йому точно відомо, що вони можуть викликати осуд, якщо не покарання. Цілком нормально, що дитина наполягає на своїй брехнi, заперечуючи цілком очевидне, - це необхідно їй для самоствердження, для збереження в недоторканності власної особистості.

Портрет агресивної дитини

     Майже в кожній групі дитячого садка, у кожному класі зустрічається бодай одна дитина з ознаками агресивної поведінки. Вона нападає на інших дітей, обзиває і б’є їх, відбирає й ламає іграшки, навмисно вживає грубі слова – одним словом, стає «грозою» усього дитячого колективу, джерелом засмучень вихователів та батьків. Цю йоржисту, забіякувату, грубу дитину важко прийняти такою , якою вона є, а ще важче зрозуміти.

     Однак агресивна дитина, як і будь-яка інша, має потребу в ніжності й допомозі дорослих, тому що її агресія – це насамперед виявлення внутрішнього дискомфорту, невміння адекватно реагувати на події, що відбуваються довкола неї.
     Агресивна дитина часто відчуває себе самотньою, нікому не потрібною. Жорстокість й байдужість батьків призводить до порушення стосунків і вселяє в душу дитини впевненість, що її не люблять. Як стати улюбленою і потрібною – невирішена проблема, що стоїть перед маленькою людиною. От вона і шукає таких способів, щоб на неї звернули увагу дорослі та однолітки. 

     Батькам і педагогам не завжди зрозуміло, чого добивається дитина і чому вона поводиться так, хоча заздалегідь знає, що з боку дітей може отримати відсіч, а з боку  дорослих - покарання. Насправді це – відчайдушна спроба завоювати своє місце під сонцем. Дитина не має уявлення, як іншим способом можна боротися за виживання  в цьому дивному і жорстокому світі, як захистити себе.

     Агресивні діти часто-густо підозрілі й насторожені, люблять перекладати провину за затіяну ними сварку на інших.Такі діти часто самі не можуть оцінити своєї агресивності. Вони не зауважують, що вселяють у навколишніх страх і занепокоєння. Навпаки, їм здається, що весь світ хоче скривдити саме їх. 

     Емоційний світ агресивних дітей недостатньо багатий, у палітрі їхніх почуттів переважають похмурі тони, кількість реакцій навіть на стандартні ситуації вкрай обмежена. Найчастіше це захисна реакція. До того ж діти не можуть поглянути на себе збоку й адекватно оцінити свою поведінку. На жаль, діти часто переймають агресивні форми поведінки батьків.

     Критерії агресивності

      Дитина:

1.    Часто втрачає контроль над собою.

2.    Часто сперечається, лається з дорослими.

3.    Часто відмовляється виконувати правила.

4.    Часто спеціально дратує людей.

5.    Часто звинувачує інших у своїх помилках.

6.    Часто сердиться і відмовляється зробити що-небудь.

7.    Часто заздрісна, мстива.

8.    Чуттєва, дуже швидко реагує на різні дії навколишніх (дітей і дорослих), які нерідко дратують її.

     Припустити, що дитина агресивна, можна лише в тому разі, якщо протягом шести місяців у її поведінці виявлялися бодай чотири з восьми перелічених ознак.

     Робота з гнівом

     Гнів – це почуття сильного обурення, що супроводжується втратою контролю над собою. На жаль, у нашій культурі прийнято вважати, що вираження гніву – неадекватна реакція. Уже в дитячому віці нам нав’язують цю думку дорослі – батьки, дідусі, бабусі, педагоги. Однак психологи не рекомендують щоразу стримувати цю емоцію, оскільки в такий спосіб ми можемо стати своєрідною «скарбничкою гніву». Крім того, загнавши гнів усередину людина, швидше за все, рано чи пізно усе ж таки відчує потребу виплеснути його. Але вже не на того, хто викликав це почуття, а на першого зустрічного чи на того, хто слабкіший і не зможе дати відсіч. Дослідження  свідчать про те, що людина, яка постійно приборкує свій гнів, більше піддана ризику психосоматичних розладів . На думку психологів, невиражений гнів може стати однією з причин таких захворювань, як ревматичний артрит, кропивниця, псоріаз, виразка шлунка, мігрень, гіпертонія.

     Наприклад, коли дитина розсердилася на однолітка й обзиває його, можна разом із нею намалювати кривдника, зобразити його в тому вигляді й у тій ситуації, як того хоче ображений. Безумовно, подібну роботу треба виконувати разом із дитиною, щоб це не бачив суперник. Після цього діти відчувають полегшення.

     Щоб допомогти дітям легально виразити вербальну агресію – можна пограти з ними в гру «Обзивалки». Дорослі можуть організувати спортивні змагання з бігу,  стрибків, метання м’ячів.

     Варто пам’ятати, що існує безліч способів вираження гніву, і зняття фізичного напруження дитини. Це ігри з піском, водою, глиною, пластиліном. З глини можна зліпити фігурку свого кривдника, розбити, зім’яти її, розплющити між долоньками, а потім при бажання відновити. 

     Хотілося б наголосити, що гнів не обов’язково призводить до агресії, але що частіше дитина чи дорослий відчуває почуття гніву, то вище імовірність виявлення різних форм агресивної поведінки.

     Не завжди агресивна дитина визнає, що вона агресивна  Більше того, в глибині душі вона впевнена у зворотному: це всі довкола – агресивні. На жаль, такі діти не завжди можуть адекватно оцінити свій стан, а тим паче стан інших дітей і дорослих.

     Коли дитина навчиться розпізнавати власні емоції і говорити про них, можна перейти до наступного етапу роботи. Формування здатності до емпатії, довіри, співчуття, співпереживання. Агресивні діти мають, як правило, низький рівень емпатії. Емпатія – це здатність почувати стан іншої людини, уміння ставати на її позицію. Однією з форм роботи може бути рольова гра, під час якої дитина зможе поставити себе на місце інших, оцінити свою поведінку збоку. Навчившись співчувати навколишнім людям, агресивна дитина зможе позбутися підозрілості й поміркованості, які завдають неприємностей і самому агресору, і тим, хто поруч з ним, у результаті – навчиться брати на себе відповідальність за вчинені нею дії, а не звалювати провину на інших. 

     Щоправда, дорослим теж не зашкодить позбутися звички обвинувачувати її в усіх гріхах.

     Наприклад, якщо дитина шпурляє в гніві іграшки, можна, звісно, сказати їй: «Ти – негідник! Від тебе одні проблеми». Але потрібно сказати : «Я засмучуюсь, коли іграшки розкидані».У такий спосіб ви ні в чому не обвинувачуєте дитину, не загрожуєте їй, навіть не даєте оцінки її поведінки. Ви говорите про себе, про свої відчуття.

     Позитивні й негативні способи вираження гніву (рекомендації доктора Р.Кемпбелла). Способи вираження гніву:

1. Позитивні – увічливість, прагнення знайти рішення, вираження основної скарги,

2. Негативні – вираження гніву в нечемній формі, використання лайок, погроз, образ словами.

     Правила роботи з агресивними дітьми

1. Бути уважним до потреб дитини.

2. Демонструвати модель неагресивної поведінки.

3. Бути послідовним у покараннях дитини, карати за конкретні вчинки.

4. Покарання не мають принижувати дитину.

5. Навчати прийнятних способів вираження гніву.

6. Давати дитині можливість виражати гнів безпосередньо після фрустраційної події.

7. Навчати розпізнавання власного емоційного стану і стану навколишніх людей.

8. Розвивати здатність до симпатії.

9. Розширювати поведінковий репертуар дитини.

10. Відпрацьовувати навички реагування в конфліктних ситуаціях.

11. Учити брати відповідальність на себе.

Портрет тривожної дитини

      Тривожна дитина, входячи до групи, напружено вдивляється в усе, що  є навколо, несміливо, майже беззвучно вітається і обережно сідає на  краєчок найближчого стільця. Здається, що вона очікує яких-небудь  неприємностей.

      Таких дітей чимало. Часто вони очікують найгіршого. Діти почуваються  безпомічними, побоюються грати в нові ігри, приступати до нових видів  діяльності. У них завищені вимоги до себе, вони дуже самокритичні.    Рівень їх самооцінки низький, такі діти справді думають, що вони гірші за  інших, некрасиві, нерозумні, незграбні. Вони шукають  заохочення,  схвалення дорослих у всіх справах.

     Для тривожних дітей характерні соматичні проблеми: біль у животі, запаморочення, головний біль, спазми в горлі, утруднене поверхневе дихання тощо. Під час вияву тривоги вони відчувають сухість у роті, клубок у горлі, слабкість у ногах, пришвидшене серцебиття.

     Як виявити тривожну дитину

     Найкращий спосіб - спостереження. П.Бейкер і М.Алворд радять придивитися, чи характерні для поведінки дитини такі ознаки. 

     Критерії визначення тривожності дитини

1. Постійне занепокоєння.
2. Труднощі, іноді неможливість сконцентруватися на чому-небудь.
3. М’язове напруження (обличчя, шиї).
4. Дратівливість. 
5. Порушення сну.

     Можна передбачити , що дитина тривожна, якщо хоча б один із наведених критеріїв постійно виявляється в її поведінці.

     Діти часто відчувають страх розлуки з батьками. Наявність страху розлуки можна  визначити за такими критеріями.

     Критерії визначення страху розлучення

1. Повторюваний надмірний розлад, сум під час розлучення.
2. Постійне надмірне занепокоєння про втрату, про те, що дорослому може бути погано.
3. Постійне надмірне занепокоєння, що яка-небудь подія призведе його до розлуки з родиною.
4. Постійна відмова йти до дитячого садка.
5. Постійний страх залишитися одному.
6. Постійний страх засинати одному.
7. Постійні нічні кошмари, у яких дитина з кимсь розлучається.
8. Постійні скарги на нездужання: головний біль, біль у животі.

     Діти, які страждають страхом розлучення, можуть занедужати, якщо багато думають про те, що їх тривожить.

     Якщо хоча б три риси були в поведінці дитини протягом чотирьох тижнів, то можна припустити , що в дитини спостерігається цей вид страху.

     Як допомогти тривожній дитині

     Фахівці рекомендують:

• підвищувати самооцінку;
• навчати дитину умінням керувати собою в конкретних ситуаціях, що найбільше її хвилюють;
• знімати м’язове напруження.

     Правила роботи з тривожними дітьми

1. Уникайте змагань і видів робіт, що враховують швидкість.
2. Не порівнюйте дитину з навколишніми людьми.
3. Частіше використовуйте тілесний контакт, вправи на релаксацію.
4. Сприяйте підвищенню самооцінки дитини, частіше хваліть її, але так, щоб вона знала, за що.
5. Частіше звертайтеся до дитини по імені.
6. Демонструйте зразки впевненої поведінки, будьте в усьому прикладом для дитини.
7. Не висувайте до дитини завищених вимог.
8. Будьте послідовними у вихованні дитини.
9. Намагайтеся робити дитині якомога менше зауважень.
10. Використовуйте покарання лише в крайньому разі.
11. Не принижуйте дитину, караючи її.

Діти, які живуть у мріях 

     «Відхід від реальності» — ще один варіант несприятливого розвитку дитини. Він спостерігається тоді, коли потреба в увазі та власній значущості поєднується в дітей із тривожністю, підвищеною чутливістю, непевністю в собі: такі діти, не маючи можливості реалізувати себе в реальних досягненнях, починають мріяти.     У своїх мріях такі діти здійснюють різні подвиги або роблять щось таке, що викликає замилування в решти людей, вони бачать себе сильними, гарними, упевненими. Ці мріяння призводять до ще більшої пасивності таких дітей у реальному житті, активність поступово починає вимагати від них значних зусиль і викликає почуття значного напруження; чітко виявляється компенсаторний або замінний характер їхньої поведінки; будь-яка невдача активізує схильність до мріянь.

     Незадоволена потреба дітей, які живуть у мріях, в самоствердженні, у сприйнятті оточуючими спричиняє, у свою чергу, збільшення тривожності та пасивності, непомітності, що ускладнює взаємини з людьми, які і без цього є недостатніми. Усе, що не вдається зробити у реальному житті, досягає успіху в фантазіях таких дітей. Ці особливості, що підсилюються згодом, зазвичай супроводжуються інфантильністю, відсутністю самоконтролю.

     Не досягаючи значних успіхів у навчанні, такі діти «випадають» із процесу навчання під час уроку, але виглядає це інакше, ніж у демонстративних або тривожних дітей: діти, які живуть у мріях, не порушують дисципліни, не заважають працювати вчителеві й однокласникам — вони витають у хмарах. Вони малопомітні, побоюються викликати несхвалення своєю поведінкою, намагаються виконувати вимоги дорослих.

   Наведемо характерний приклад. Хлопчики, яких кривдять однокласники, у мріях розправляються зі своїми кривдниками — так само, як і діти, що є неуспішними в навчанні, починають фантазувати про свої навчальні успіхи. Такі діти досить часто на уроках замість того, щоб зосереджено працювати, у своїй уяві долають проблеми, що виникають. Зовні вони можуть нагадувати учнів, які поринули у роботу, але зверніться до них із запитанням — і Ви зрозумієте, що вони подумки перебувають далеко від того, що відбувається на уроці. Якщо, в окремих випадках, мрія може стати керівництвом до дії, то в деяких дітей ця пасивна життєва позиція може закріпитися та сформуватися у певний тип характеру — і тоді в доросле життя вони можуть увійти як нереалізовані мрійники.

     Діти взагалі полюбляють фантазувати. Якщо барвисті розповіді про пережиті пригоди та хвилюючі події схожі на реальність, батьки іноді їм вірять, але частіше розцінюють як неправду. У мріях та різноманітних фантазіях дитина має можливість стати головною діючою особою, прагнути визнання, в якому їй відмовлено в реальному житті.

    Саме у фантазуванні, у відстороненості дитини від навчальної роботи відбивається її прагнення до успіху й уваги. У цьому і полягає відхід від реальності, яка не влаштовує дитину. Якщо дорослі заохочуватимуть активність дитини, виявлятимуть увагу до результатів її навчальної діяльності та шукатимуть шляхи для її творчої самореалізації, то можна достатньо легко коригувати розвиток такої дитини.

Дорослим необхідно намагатися зрозуміти тонкі почуття дитини, яка живе у мріях, зважати на них, брати активну участь у житті дитини, бути її справжніми, реальними друзями.

 Коли дитині нічого не цікаво

        Серед багатьох проблем сучасного дитинства батьки та вихователі часто стикаються з відсутністю в дітей інтересу до будь – чого: пізнання, діяльності, інших людей, світу. Часом виконуючи певні дії, діти не відчувають до них інтересу, бажання вникнути, довідатися, зрозуміти. Що ж відбувається з нашими дітьми, чому зникає інтерес, чому гаснуть очі й виникає протиприродна апатія, байдужість і втома, вичерпується натхнення? У чому причини душевного спустошення?

     Нудьга – (за словником Володимира Даля) визначається як тяжке відчуття від млявого, бездіяльного стану душі, томління.

     Отже, нудьга або відсутність інтересу – певний стан душі. Якщо діти відчувають нудьгу, в них відсутній інтерес – це сигнал неблагополуччя душевного стану, сигнал того, що особистість розвивається не в тому напрямку. Нудьга – протиприродний дитячому віку стан.

     У психології такий стан називається низьким рівнем розвитку пізнавального інтересу. Пізнавальний інтерес входить у структуру особистості: від того, як і в якому напрямку розвивається особистість, від її спрямованості залежить розвиток пізнавального процесу.

     Сприятливий вік для розвитку інтересу до пізнання – це вік чомучок. Дошкільник – істота допитлива, жива й активна. І часом нескінченні „Чому?” не можна ігнорувати.

     Що ж відбувається з нашими дітьми, чому зникає інтерес, чому гаснуть очі й виникає протиприродна віку апатія, байдужість і втома, висихає натхнення? У чому причини душевної спустошеності?

     Ці причини можна осмислювати по різному. Визначають кілька варіантів.

     Варіант перший. Його відлуння можна знайти в казках у вигляді образів розпещених і стомлених нудьгою старших дочок та синів, цариць і принцес. Здогадатися про причину нудьги в цьому випадку неважко. Це – достаток (коли в дитини є все). Від достатку іграшок, речей, розваг до достатку уваги з боку батьків і родичів. Достаток, який вважають ознакою позитивною, пов”язаною з виконанням батьківського обов”язку та виявом любові до дітей, може викликати нудьгу, зневагу до речей і людей, знижує пізнавальний інтерес.

      Іноді достатком підмінюють любов. Як свідчить досвід не завжди достаток є джерелом щастя і радості дітей, часто навпаки.

      У дошкільників, наприклад, розумний брак може стати джерелом розвитку спритності, кмітливості, уяви. У сюжетно – рольовій грі іграшки замінюють так званими заступниками. Наприклад, паличка може стати ножиком, кубик – столом або будинком, камінчик – машиною, а старий пеньок – літаком. Заваліть дитину іграшками – і в неї не буде потреби придумувати, шукати.

     Одна мама дитини – дошкільника розповідала про те, як грається з дітьми її син. Діти приходять до них в гості, вивалюють численні іграшки, розглядають їх... і все. На цьому гра, так і не почавшись, закінчується. Чому? Мама дивується: чому діти не граються? Тому що на гру не залишається ні сили, ні бажання. Серед численних іграшок можна потрапити в ступор вибору: із чим і як гратися?

      Тому краще, щоб трохи не вистачало, ніж було надто багато.

      Варіант другий. Якщо в родині домінують вузько утилітарні інтереси, де немає місця інтересу до світу, до інших, до самого себе, але є меркентальний інтерес до світу в аспекті: „А що мені це дасть?” або „Яку вигоду я можу з цього одержати?”, то в такій родині пізнавальний інтерес підмінюється звичайною цікавістю, адже будь – яка  примітивізація опускає людину на нижчий рівень пізнання, аж до згасання пізнавального інтересу, що викликає нудьгу, апатію й паралізує активність.

     Варіант третій. Один із найсумніших варіантів, коли відсутність інтересу в дітей викликана відсутністю інтересу й любові до них з боку дорослих, навіть якщо в дітей є іграшки, комп”ютер і всілякі матеріальні блага. Явище, коли потреба в любові батьків не задоволена, називається госпіталізмом. Цей феномен був відкритий ученими після Другої світової війни. Багато дітей у післявоєнний час залишилися без батьків. В одному з дитячих будинків стали помирати діти. Пошук злощасної інфекції не увінчався успіхом – діти були мляві, не цікавилися навколишнім світом, вони марніли і помирали. В одній із палат працювала жаліслива няня. Вона жаліла крихіток: брала їх на руки, розмовляла з ними, пестила. Через якийсь час діти в цій палаті, на відміну від інших, почали оживати. Учені звернули на цей факт увагу і дійшли висновку, що смертність дітей була обумовлена депревацією потреби в любові. Іншими словами, потреба в емоційно позитивному і теплому ставленні з боку дорослих не була задоволена, що спричинило смерть дітей.

     У сучасних дослідженнях описано госпіталізм серед дітей старшого віку, і хоча в цьому випадку до смерті не доходить, однак те, що впадає в око дослідникам, - це відсутність ініціативи, інтересу до світу, до себе та інших людей, апатія.

      Таку картину можна спостерігати в дітей різного віку, якщо потреба в любові з боку дорослих не задоволена. Як правило, діти компенсують цей недолік комп”ютерними іграми, що призводить до залежності, порушення спілкування та інших відхилень у розвитку.

     Що ж потрібно робити, щоб у дітей не був загублений інтерес? Які ліки від нудьги і втрати інтересу до життя?

     Усе те, що виховує особистість, одухотворює та збагачує її, робить чистішою й сильнішою.

     Якщо дитина чинить щось хороше (відповідне її віку й можливостям), то навряд чи їй буде нудно. Такі справи приносять радість і задоволення, благотворно впливають на особистість, є джерелом бажань, настроїв і станів. Це найважливіший аспект. Але для такої діяльності повинні бути створені певні умови. Які ж саме?

     Одна з таких умов – створення творчої атмосфери, що пробуджує думку, одухотворює, розкриває особистість із усіма її обдаруваннями, створює радість – робить людину творцем. Де це можливо? Скрізь. І в будь – якому виді діяльності. Така атмосфера може виникнути, коли діти граються, коли дорослий створює її цілеспрямовано, або сама людина творча (щоб він не робив). Творча атмосфера розкриває потенціал особистості, створює умови для діалогу, звільняє від стереотипності й рутини, задає певний вектор розвитку.

     Достаток, примітивізація життя, госпіталізм, порушення спілкування, комп”ютеризація, перевантаження інформацією та враженнями, може й інші, не названі ще фактори, які притлумлюють інтерес, - єдині у своїй основі. Усі вони обходять стороною особистість, не дають розвинутися вищому началу в людині – осередку бажань, устремлінь, творчої активності й натхнення.

Діти із порушеннями нервової системи

     Навчальні невдачі та незадовільна поведінка можуть бути також обумовлені порушеннями функціонування нервової системи дитини.

     Перше, що необхідно зрозуміти батькам,— це те, що комплекс таких якостей, як емоційна нестійкість, підвищена збудливість, зниження рівня контролю за поведінкою, погана концентрація уваги, підвищена стомлюваність, порушення сну та апетиту, настирливі рухи, недостатньо розвинене почуття дистанції, а також присутність одного або кількох соматичних або вегетативних проявів (алергодерматозу, енурезу, вегето-судинної дистонії, порушень постави та інших) можуть свідчити про функціональне ослаблення нервової системи дитини, неузгодженість діяльності окремих під-структур мозку, дисбаланс нервових процесів.

Для підтвердження або спростування будь-яких припущень батькам необхідно звернутися до медичного психолога або невропатолога.

     Було доведено, що факторами ризику розвитку в дітей малих психоневрологічних розладів є шкідливі впливи в період вагітності та пологів матері, які не призводять до важких ушкоджень центральної нервової системи, але накладають свій відбиток на розвиток дитини, що виявляється в зміні функцій головного мозку.

     Можливість нормалізації роботи мозку, в першу чергу, залежить від загального стану здоров’я дитини. Доки в дитини не нормалізується мозкова діяльність, будь-які навантаження для дитини небажані, а постійна втома ускладнює та затримує її розвиток. Зважаючи на наведене вище, необхідно пам’ятати про те, що додаткові дошкільні та позашкільні заняття не сприятимуть розвитку такої дитини, а можуть спричинити перевтомлення та затримати її розвиток.

     Звертаємо Вашу увагу на те, що занадто яскраві, бурхливі враження або взаємини також перевтомлюватимуть дитину із порушеннями функціонування нервової системи, а підвищене емоційне тло може повністю дезорганізувати її діяльність.

     У процесі заняття або уроку діти з аналогічними проблемами у розвитку можуть періодично «відключатися», не помічаючи цього. Вони швидко втомлюються і не можуть зберігати сприйнятливості та розумової працездатності до кінця навчального дня, хоча залишаються  активно рухливими до пізнього вечора. Такі діти залежать від ритму роботи свого мозку, і жодні докори або контроль не допоможуть нічого змінити. Для таких дітей важливо дотримувати режим дня та ритуали відходу до сну, а також необхідно зберігати денний сон у розкладі якомога довше.

     Нестримана, емоційна поведінка дітей із порушеннями функціонування нервової системи, звісно, не викликає співчуття ані в друзів, ані в учителів, а тільки роздратування, осуд і ворожість; поступово таких дітей у колективі починає оточувати бар’єр відторгнення.

     За умови збереження в родині розуміння, терпіння і теплих взаємин із дитиною після функціонального відновлення мозку всі негативні сторони поведінки зазвичай зникають.

     Звісно, доведеться застосувати також і медикаментозне лікування, яке дозволить зменшити перенапруження, збудженість, імпульсивність, конфліктність. Інакше, навіть за умови лікування, патологія характеру не тільки залишиться, а може й підсилюватися з віком.

Портрет гіперактивної дитини

      Напевне, у кожному дитячому колективі зустрічаються діти, яким  важко довго сидіти на одному місці, мовчати, дотримуватися інструкцій.  Вони створюють додаткові труднощі у роботі вихователів і вчителів, тому  що дуже рухливі, запальні, дратівливі й безвідповідальні.

      Гіперактивні діти часто зачіпають різні предмети, штовхають  однолітків, створюючи конфліктні ситуації. Вони часто ображаються, але  про свої образи швидко забувають. Відомий американський психолог  В.Оклендер так характеризує цих дітей: «Гіперактивній дитині важко  сидіти, вона метушлива, багато рухається, вертиться на місці, іноді  надмірно балакуча, може дратувати манерою своєї поведінки. Часто в неї погана координація чи недостатній м’язовий контроль. Вона незграбна, іноді ламає речі, проливає молоко. Такій дитині важко концентрувати свою увагу, вона легко відволікається, часто ставить безліч запитань, але рідко чекає на відповідь». Основні прояви гіперактивності можна поділити на три блоки: дефиціт активної уваги, рухове розгальмування, імпульсивність.

     Критерії гіперактивності (схема спостережень за дитиною)

     Дефіцит активної уваги

1. Непослідовна, їй важко довго утримувати увагу.

2. Не слухає, коли до неї звертаються.

3. З великим ентузіазмом береться до завдання, але не закінчує його.

4. Зазнає труднощів у самоорганізації.

5. Часто губить речі.

6. Уникає нудних і необхідних розумових завдань.

7. Часто буває забудькувата.

     Рухове розгальмування

1. Постійно крутиться.

2. Виявляє ознаки занепокоєння (тарабанить пальцями, рухається в кріслі, бігає, видирається кудись).

3. Спить менше, ніж інші діти, навіть у дитинстві.

4. Дуже балакуча.

     Імпульсивність

1.Починає відповідати, недослухавши запитання.

2.Не здатна дочекатися своєї черги, часто втручається, перериває.

3.Погано зосереджує увагу.

4.Не може чекати винагороди (якщо між дією і винагородою є пауза.

5.Не може контролювати і регулювати своїх дій. Поведінка слабо керована.

6.Під час виконання завдань поводиться по-різному і показує різні результати.

     Якщо у віці до 7-ми років виявляються хоча б шість із перелічених ознак, дорослий  може передбачити (але не поставити діагноз!), що дитина, за якою він спостерігає, - гіперактивна.

     Нерідко дорослі вважають, що дитина гіперактивна, лише  на тій підставі, що  вона багато рухається, непосидюча. Така думка помилкова, тому що інші вияви гіперактивності (дефіцит активної уваги, імпульсивність) у цьому разі не враховуються. Особливо часто батьки та педагоги не звертають належної уваги на вияв у дитини імпульсивності. Що ж таке імпульсивність?  «Імпульсивність – особливість поводження людини ( у стійких формах – риса характеру), що полягає у схильності діяти за першим спонуканням під впливом зовнішніх емоцій.

     Імпульсивна людина не обмірковує своїх вчинків, не виважує всі за і проти, вона швидко і безпосередньо реагує і так само швидко кається у своїх вчинках».

     Гіперактивна дитини не може фізично тривалий час уважно слухати вихователя, спокійно сидіти і стримувати свої імпульси. Спочатку бажано забезпечити тренування лише однієї функції. Якщо в дитини висока потреба в руховій активності, не варто пригнічувати її. Краще спробувати навчити її вихлюпувати енергію прийнятними способами: зайнятися плаванням, легкою атлетикою, танцями, футболом. Звичайно, гіперактивній дитині легше працювати на початку дня, ніж увечері, а також на початку уроку, а не наприкінці. Навантаження дитини має відповідати її можливостям. На жаль, така дитина не в змозі підтримувати активну увагу упродовж заняття, їй буде легше, якщо заняття поділити на  короткі періоди. 

Під час навчання, особливо на початку, гіперактивній дитині дуже важко одночасно виконувати завдання і стежити за акуратністю. Тому на початку роботи дорослий може зменшити вимогливість до акуратності. Це дасть змогу сформувати в дитини відчуття успіху (а як наслідок – підвищити навчальну мотивацію). Діти мають діставати насолоду від виконання завдання, у них повинна підвищуватися самооцінка.

     Гіперактивній дитині дуже важко змусити себе робити те, що вимагають дорослі. Саме тому  бажано вже в дитячому садку вчити дітей дотримуватися встановлених правил та інструкцій.

     Для цього можна використовувати такий метод. Коли педагог дає дітям нове завдання, він може попросити саме гіперактивну дитину озвучити правило його виконання, розповісти одноліткам, як і що треба виконувати. А для отримання ефективнішого результату можна ще до початку виконання завдання з’ясувати з дитиною, що потрібно для успішного його розв’язання.

     Система заохочень і покарань має бути доволі гнучкою, але обов’язково послідовною.